ЛИСТ, ЯКИЙ ЗМІНИВ МОЄ ЖИТТЯ

ЛИСТ, ЯКИЙ ЗМІНИВ МОЄ ЖИТТЯ

Світлій памя’ті Степана Ткачука

«Подорожуючи між колискою

та гробом,

Я засіваю пройдені дороги

Моїх кроків слідами –

Свідки,

Які розкажуть

Прийдешнім поколінням

Все про мене

Та мою земну подорож»

(С. Ткачук)

Якби 24 липня 2005 року несподівано і передчасно він не покинув цей світ, то 13 січня цього року святкував би своє 75-річчя.

Степан Ткачук для мене був і залишиться назавжди однією з найдорожчих людей, яких я зустрів коли-небудь. Він був моїм другим «рідним» батьком, старшим братом, опікуном, як сам признається в передмові до моєї збірки поезій «Симфонія шовкових трав»: «Я, мовляв, поета Михайла Трайсти – хрещений батько та залишився назавжди його вірним покровителем і побратимом по перу.»

Степан Ткачук появився в моєму житті, «як грім з ясного неба», і докорінно змінив напрямок його течії. Він не просто направив мене на літературний шлях, а повів за руку, допоміг морально і матеріально. Степан Ткачук дав мені безцінний шанс стати українським письменником. І все це без того, щоб я просив в нього допомоги, без того, щоб він знав мене особисто, як про це писатиме пізніше: «Я нічого про нього не знав, хоч не раз ми зустрічались і мабуть, таки розмовляли про всяку всячину. Врешті-решт, Михайло Трайста вислав на адресу «Нашого голосу» свої поезії без жодного слова про себе. Я їх прочитав уважно, дещо посолив, поперчив, помедянив і дав їм зелене світло до друку. І віттоді поезії Михайла Трайсти друкуються на сторінках «Нашого голосу».

Степан Ткачук, як я здогадуюсь і про що свідчить його лист, чув, що я на прохання Юрія Боти, весною 1999 року, записував людей до СУР-у. А щодо поезії, якщо по-справедливості, то їх Павло Романюк «лизнув своїм поетичним хвостом» (як про це догадався Микола Корсюк) і разом з кількома малюнками вислав до редакції «Нашого Голосу». Внаслідок цього 22 квітня 1999 року, я отримав від голови СУР-у Степана Ткачука листа, в якому він і хвалить, і дякує, і запрошує до Бухаресту:

«Дорогий Михайле!

Честь і хвала Тобі, що записав у наш союз понад сто осіб. Ти зробив велику справу! (...) Я прибуду на Мараморощину (і до Рони) у першій половині травня. Ти записуй далі наших людей у члени СУР-у. Я перед всіма вами розкажу все, що вам треба негайно знати. І «уп’ємо чарку сивухи, хоч я вже давно не займаюсь цим «таким інтелектуальним» спортом... З вами вип’ю!

Повідомляю Тебе, що під друком являється нове число Нашого Голосу. Там маєш низку поезій. Не пишеш нічого, чи одержав уже надрукований Наш Голос, на сторінках якого появилися твої поезії та рисунки. Ми вислали на адресу школи, бібліотеки, а в майбутті висилатимемо й на твоє ім’я.

Висилай нові поезії й нові рисунки. Може, й прозу... Висилай все на моє ім’я, щоб попадало до моїх рук.

Що роблять наші живі класики, Небиляк і Романюк? Мабуть, вони більше чаркують, ніж на папері гадкують... Обидва – талановиті, але великі ленюхи...

Якщо маєш можливість, прийди до Бухареста. Я тобі заплачу дорогу. Тільки повідоми день-два наперед, щоб я був у СУР-і. (...)

Ти одружений? Маєш дітей? Де працюєш в школі?

Ти подай мені свій домашній телефон, щоб я тобі дзвонив. Це тому, щоб ти не платив...

Ще раз тобі дякую за любов твою до нашого союзу і до українства. Привітай від мене усіх членів, яких ти записав у наш союз, а коли я прийду до Рони, то я особисто їх привітаю й вислухаю їхні бажання, думки, поради, навіть і критичні зауваження. Ми мусимо слухати людей, бо інакше не буде ніякого спілкування. Нам треба свідомих та чесних українців і тому мусимо уважно й шляхетно поводитися з ними.

Якщо пишеш поезії й румунською мовою, то, будь ласка, висилай їх. Я надрукую.

У нас, в Бухаресті, поки що нічого нового. Все крутиться-вертиться по старому. Краще б сказати – каруселить...

Бажаю від самої душі тобі, твоїй родині, усім членам СУР-у тільки щастя, добра і дубового здоров’я.

Нак все добре і всього найкращого.

З братерською любов’ю твій назавжди

Степан Ткачук».

З Ткачуком ми зустрілись і познакомились, трохи пізніше, в селі Бистрому, гостюючи в поета гумориста Дмитра Коренюка, а до Бухаресту я прийшов аж восени, звідки повернувся штатним кореспондентом публікацій СУР-у. Від того часу, і до дня коли мій покровитель відійшов у вічність, ми багато разів зустрічались, він запрошував мене до себе додому, чи в ресторан, коли бував на Мараморощині, любив мене мабуть через те, що я «весь час тесав жарти», як говорив про мене, телефонував мені чи не що вечора. Частенько сварив мене, бо правду кажучи, було за що! Але через кілька хвилин передзвонював і допитувався, як то мені вдалось зробити ту чи іншу дурницю, сміявся щиро, а на кінець нібито з похвалою вигукував: «Ну Михайле, ти козак!»

Ось таким був і залишиться в моїй пам’яті мій «хрещений батько», покровитель і побратим по перу – Степан Ткачук, який писав сам про себе: «Протягом свого буремного життя я пережив усяке та неоднаке, піднімався на найвищі вершини і вільно падав у найглибші прірви, був велетнем і карликом, кимось і ніким, але повсякчас був і залишусь до скону поетом. Яким поетом – про це скажуть часи і людська пам’ять, бо вони мурують творцям пам’ятники, чи кидають їх на поталу забуття...»

Я впевнений, що час і людська пам’ять збудують Степанові Ткачуку пам’ятник, як і всім іншім справжнім творцям, всіх часів. А Степан Ткачук був одним з них!

СНОВИДА

Михайло ТРАЙСТА

СНОВИДА

Микола Пинтишин вже два тижні як не спав в хаті біля жінки, а мусів щоночі ходити в Соляне відганяти диких rf,fysd, які внадились в його ниву з кукурудзою.
– Горе твоїй душі, чоловіче! – бідкалася Анна щовечора, коли вирушав з дому. – На гірку долю ти посіяв кукурудзу на Солянім, коли в нас така довга нива, як день у Петрівку в Прицаринку і свині дикі не доходять, тепер мусиш блудити ночами, як сновида.
«А чому горе моїй душі? – думав собі Микола. – Я так гарно вилежуся в шопі на запашному сіні, що аж! А баба все зі своєю нивою на Прицаринку. Правду говорив старий Поляк, що такого родючого грунту, як на Солянім, нема ні в Берегані. Дивись, осінню в кого така кукурудза, як у мене? А вона мене ще й сновидою називає...»
Микола не міг намилуватися тією нічною красотою. Ніби все навкруг співало, з Гиджі вітер доносив пахощі лісу і шум гірського потічка, який приколисував його, над горбом Грицкова мерехтіли зірки, нахиляючись до високих сосен, а повний-преповний місяць у своєму сяйві купався в озері, а далі підкотився до шопи і почав пестити Миколине обличчя, гратися з його чорними кучерями, лоскотати, шептати на вухо чарівну пісню, манити до себе в гості.
Микола піднявся з верети, яку простелив верх сіна, і почав спускатися драбиною, а далі подався крізь кукурудзу до озера, яке люди вважали проклятим – сховищем для чортів, чорнокнижників та русалок. Дійшовши до озера, крокував далі, заглиблюючись в прозору осяяну сяйвом місяця воду...

Відтоді, більше ніхто ніколи не бачив Миколу Пинтишиного, – пропав чоловік тай годі!

СТАРА РОВЗА

Михайло ТРАЙСТА

.

СТАРА РОВЗА
.

«Господи мій милостивий, царю небесний, відверни від мене все лихо і змилуйся наді мною, грішницею! Богородице діво мати... – шепотіла, перелякано пересохлими губами стара Ровза, яка не могла розтолкувати собі чи той дощ, який відчайдушно барабанив по підвіконнику, розбудив її, чи той страшний сон, який неперестанно мучить її? «Ну і чого йому треба від мене? Хіба я перша, чи послідня?.. Вже скільки, Боже прости мені, колінкувати та відмолювати той гріх, скільки мені ті дороги топтати то до Біксадського, тодо Бирсанського монастирів, коли вже він залишить мене в спокою?.. Та ж я вже висповідала всю свою душу і перед священиками, і перед іконами, і перед Господом, а він щоночі мені сниться та все сниться. Стоїть і дивиться на мене, пече душу своїм диявольським поглядом і мовчить, мовчить, як камінь. Бодай би слово пустив, вилаяв, побив, то відразу б легше на душі, але ні, він мовчить, мовчить як в той вечір, коли фельдшер... Хіба він не міг тоді мене побити, ребра поламати, як це роблять інші мужчини?.. Так важко йому було плюнути мені в лице, обізвати курвою, покулачити?... Але він мовчки обернувся і вийшов. Як прийшов, так і відійшов, ніхто й не відав, що був вдома, а після трьох тижнів його привезли з Борші в труні. Чи бутуґ його розчавив, чи сам кинувся перед нього?.. Хіба я його не любила? Ой, любила, страшено любила! А він приходив додому рідко, і то на день на два, а фельдшер залицявся до мене, що мені було робити, хіба тілові накажеш? А я душею тільки його... Бог мені за свідка! А він мовчить, мовчить, як камінь...»

НІ СМЕРТЬ ВЖЕ НЕ ТО!...

Михайло ТРАЙСТА.

.

НІ СМЕРТЬ ВЖЕ НЕ ТО!...

.
«Ні, смерть вже не то? що колись... – зітхнув з досадою старий Григорій. – І не говоріть мені пустих небилиць! Хіба оцей ціркуш*, що тепер витворяють? то похорон, та де?.. Ось, минулого тижня відійшов собі на той світ Грицько Костишин, господар на все село, царство йому небесне! Лежить собі байдужий на столі, а рідня кидається то сюди, то туди, така метушня, нібито їм хтось хату підпалив – всі побігли до Сиготу! Дочки одяг купувати, сини труну та хреста, стара всяку всячину для комашні, а Грицько собі лежить самісінький на столі, як пророк Мойсей в Аравійській пустелі. Ну і накупували! Зодягли бідного Грицька, як директора з Бичкова, в нейлонову сорочку, чорний анцуґ, шию підперезали якоюсь ганчіркою, взули в картонові топанки, якби то недайбоже, Грицько зиркнув оком в дзеркало то намагався б сам собі руку поцілувати, думаючи, що якийсь пан перед ним. А копиршув***... та хіба то копиршув?... Дайте мені спокій, – одне барахло! Пусті ошурки, після двох зим ні сліду з нього. А хрест залізний з цівки, щоб вив, як вовча, коли вітер завіє. А їм що до того? Лиш би позбутися мерця з хати. Накрили його нейлоновим фіранком, гепнули на машину, як на показ, і туда тобі, Грицю, дорога! Еге, колись то люди шанували смерть! Приготовлялись до неї, як до весілля. Ось в мене, слава Богу! І бав’янка, і сардак, і гачі, і верета вишивана... все нове-новісеньке лежить в скрини, як поставила моя Василина, так і стоїть, Господи прийми її душу в Твоє царство! А постоли... з свинячої шкури, ще Іван Кушнір зморщив, хай буде йому земля пухом! Про копиршу й не говоріть! З дубових дощок, так приємно, що не належав би ся в нім. Ще Василь Тончі змайстрував, вічний йому упокій! «Такий, – каже, – вам, Григорію копиршу змайструю, що і через сто років будете мені дякувати». І хреста дубового витесав. Чистий спокій, помирай собі хоч зараз і нікому не треба шибитася, щоб похоронити. Тілько щоб не на машині, а волами. Возом, та я вже це їм наказав, вони знають, бо інакше я б їх з того світу... Якби, не дай Господи, мене хоронили ось так, як Грицька... То до біса б мені такого похорону! Я б рукою махнув на смерть! Але в мене слава Богу... ».

*ціркуш – цирк.
**комашня – поминки.
***копиршу – труна.
****Бав’янка – бавовняна сорочка.

СМІЙТЕСЬ НА ЗДОРОВ’Я

РІЗДВ’ЯНА МОЛИТВА ВУЙКА ФЕРІЩАКА



– Бо’родице Діво Мати, Чиста-Пречиста Непорочна Маріє! – молився, на колінах з руками простягнутими до ікони вуйко Фіріщак. – Наведи стару на добрий розум та мудрі поступки, най покладе на стул, аж не літерку та хоть пулітерку. Закориласа стара чакля та не даст, примха би єй стерла!... Дивиса сама Мамко Божа, усього доста на столі, як у Мішка Ігнатового, і гриблянка з товстокоренків, сам їх назберав, аж на Шведуку ходив за ними, мало ня ґайди Товканові не роздерли, вовча би їх загризла, бо наплодив їх цілий ботей, і фасулі з часником, і капуста варена, і буб із сливами, і цибуль смажених і ріпка бобком, ще й келюха єм роздобув з ораки, дивиса Мамко Божа, і галушок з горіхами та й фанки нулашної спекла стара дай юй Боже здоровля, што чемна та чемна, але пулітерку на стул не покладке фрас би єй потер із чародієв, закориласа та й ґата!.. – продовжував вуйко благати Божу Матірь, яка тримала дитятко на руках, і нібито хитро посміхаючись, поглядала то на, накритий різдв’яними стравами стіл, то на простерті руки вуйка.
Чарівна усмішка Святої підбадьорювала вуйка, нібито запевняла що виконає його прохання і стара змилується та покладе на стіл півлітрову пляшку горівки. Тоді він підвищив голос і зі всієї душі продовжив:
– Раз на гуд Руздв’яний вечур Бо’родице! Раз на гуд Мамко ти єси нам Спаса родила, як то може бути Мамко Чиста-Пречиста, Непорочна Діво Маріє аби без горівки сяткувати? Та ні колядку на сухо не заколядуєш! Змилуйса Мамко, аж не літерку та хоть пулітерку, аж не тої, з довгих осіньних, то хоть тої літньої закуреної з дрисливок, Луципер би го у пеклі закурював із Бабичарем, так, як мені ун закурив горівчину, а текла чиста як сльоза, текла би з-пуд кождого каменя! – чемно перехрестився вуйко Феріщак, – Ми коли лутровали кажу му: «Васи дивиса умий добре котел!», а ун: «Не учі мене Міха!», учів би сей діти на піч сра... «Хіба я раз мив котел Міха?», та дивиса з гордокакою як умив котел, мила би го Дрейка студеного!...
– Доганяє котел тиґани та оба на грани, налиґалиса оба з Бабичарем, як вепрі, та збавили горівку, а тепер всю біду розтерхує на того, – прошептала Гафія Феріщакова з-під стола, куди заховалася з корчагою горівки коли вуйко увійшов до великої кімнати, молитися до Богородиці, – Чорт го заніс фікс коли м хотіла насипати у пулітерку, як бу увидів корчагу, то вже будь здоров... тилинкав був дов завтри, бо доки са не налиґає не годен го сперти ні дідько, усе би упив пила би го п’явка! А такий добрий чоловік, як дарабка хліба, сліди му прихуд цуловати не инше, але як фірітькне горівки, та прихуд ти го у банти вішати, – один лайдак та й гата!
– Бо’родице Діво Мати, хіба то не гріх, коло таких грибку не мати, аж не літерку то хоть пулітерку, аж не тої з довгих осіньних то хоть тої з дрисливок, закориласа як корец та не даст проклята чакля, ґута би єй убила з помийнячков, дивиса й сама Бо’родице і на варила, і на пекла, дай юй Боже здоровля, а за пулітерку колінкуй та молиса, колінковала би єй франца та короста з напастьов...
– Колінкуй, колінкуй та бий поклони дурню сідий, коли ти вже Бог даст розуму?.. – шептала Гафія з-під стола.
– Хоть пулітер Бо’родице, хоть пулітер, аж не літер, та аж не тої з осінніх довгих, то хоть тої з дрисливок, што єй Бабичарь...
– А фіртунку би ти не доста? – зацяворила тоненьким голосом стара з-під столу.
Почувши тоненький, мов дитячий голос, вуйко Феріщак засторопів зі страху. Спочатку хотів тікати, але страх закував його до підлоги, і наче Лотова жінка, перетворена в соляний стовп, випулив очі на святу ікону і не міг продихнути.
Але на решті, трохи-потрохи, страх почав зникати, і вуйко приходив до себе поки не зрозумів усе. Тоді хитро посміхнувся, помахав пальцем на новонароджену дитинку, яку тримала на руках Мати Божа, і ласкавим голосом промовив:
– Ти ’сусику, ще маленький не мішайса у діла старших, Бо’родиця знає скільки треба дати...