РІЗДВ’ЯНА МОЛИТВА ВУЙКА ФЕРІЩАКА
– Бо’родице Діво Мати, Чиста-Пречиста Непорочна Маріє! – молився, на колінах з руками простягнутими до ікони вуйко Фіріщак. – Наведи стару на добрий розум та мудрі поступки, най покладе на стул, аж не літерку та хоть пулітерку. Закориласа стара чакля та не даст, примха би єй стерла!... Дивиса сама Мамко Божа, усього доста на столі, як у Мішка Ігнатового, і гриблянка з товстокоренків, сам їх назберав, аж на Шведуку ходив за ними, мало ня ґайди Товканові не роздерли, вовча би їх загризла, бо наплодив їх цілий ботей, і фасулі з часником, і капуста варена, і буб із сливами, і цибуль смажених і ріпка бобком, ще й келюха єм роздобув з ораки, дивиса Мамко Божа, і галушок з горіхами та й фанки нулашної спекла стара дай юй Боже здоровля, што чемна та чемна, але пулітерку на стул не покладке фрас би єй потер із чародієв, закориласа та й ґата!.. – продовжував вуйко благати Божу Матірь, яка тримала дитятко на руках, і нібито хитро посміхаючись, поглядала то на, накритий різдв’яними стравами стіл, то на простерті руки вуйка.
Чарівна усмішка Святої підбадьорювала вуйка, нібито запевняла що виконає його прохання і стара змилується та покладе на стіл півлітрову пляшку горівки. Тоді він підвищив голос і зі всієї душі продовжив:
– Раз на гуд Руздв’яний вечур Бо’родице! Раз на гуд Мамко ти єси нам Спаса родила, як то може бути Мамко Чиста-Пречиста, Непорочна Діво Маріє аби без горівки сяткувати? Та ні колядку на сухо не заколядуєш! Змилуйса Мамко, аж не літерку та хоть пулітерку, аж не тої, з довгих осіньних, то хоть тої літньої закуреної з дрисливок, Луципер би го у пеклі закурював із Бабичарем, так, як мені ун закурив горівчину, а текла чиста як сльоза, текла би з-пуд кождого каменя! – чемно перехрестився вуйко Феріщак, – Ми коли лутровали кажу му: «Васи дивиса умий добре котел!», а ун: «Не учі мене Міха!», учів би сей діти на піч сра... «Хіба я раз мив котел Міха?», та дивиса з гордокакою як умив котел, мила би го Дрейка студеного!...
– Доганяє котел тиґани та оба на грани, налиґалиса оба з Бабичарем, як вепрі, та збавили горівку, а тепер всю біду розтерхує на того, – прошептала Гафія Феріщакова з-під стола, куди заховалася з корчагою горівки коли вуйко увійшов до великої кімнати, молитися до Богородиці, – Чорт го заніс фікс коли м хотіла насипати у пулітерку, як бу увидів корчагу, то вже будь здоров... тилинкав був дов завтри, бо доки са не налиґає не годен го сперти ні дідько, усе би упив пила би го п’явка! А такий добрий чоловік, як дарабка хліба, сліди му прихуд цуловати не инше, але як фірітькне горівки, та прихуд ти го у банти вішати, – один лайдак та й гата!
– Бо’родице Діво Мати, хіба то не гріх, коло таких грибку не мати, аж не літерку то хоть пулітерку, аж не тої з довгих осіньних то хоть тої з дрисливок, закориласа як корец та не даст проклята чакля, ґута би єй убила з помийнячков, дивиса й сама Бо’родице і на варила, і на пекла, дай юй Боже здоровля, а за пулітерку колінкуй та молиса, колінковала би єй франца та короста з напастьов...
– Колінкуй, колінкуй та бий поклони дурню сідий, коли ти вже Бог даст розуму?.. – шептала Гафія з-під стола.
– Хоть пулітер Бо’родице, хоть пулітер, аж не літер, та аж не тої з осінніх довгих, то хоть тої з дрисливок, што єй Бабичарь...
– А фіртунку би ти не доста? – зацяворила тоненьким голосом стара з-під столу.
Почувши тоненький, мов дитячий голос, вуйко Феріщак засторопів зі страху. Спочатку хотів тікати, але страх закував його до підлоги, і наче Лотова жінка, перетворена в соляний стовп, випулив очі на святу ікону і не міг продихнути.
Але на решті, трохи-потрохи, страх почав зникати, і вуйко приходив до себе поки не зрозумів усе. Тоді хитро посміхнувся, помахав пальцем на новонароджену дитинку, яку тримала на руках Мати Божа, і ласкавим голосом промовив:
– Ти ’сусику, ще маленький не мішайса у діла старших, Бо’родиця знає скільки треба дати...
