СНОВИДА

Михайло ТРАЙСТА

СНОВИДА

Микола Пинтишин вже два тижні як не спав в хаті біля жінки, а мусів щоночі ходити в Соляне відганяти диких rf,fysd, які внадились в його ниву з кукурудзою.
– Горе твоїй душі, чоловіче! – бідкалася Анна щовечора, коли вирушав з дому. – На гірку долю ти посіяв кукурудзу на Солянім, коли в нас така довга нива, як день у Петрівку в Прицаринку і свині дикі не доходять, тепер мусиш блудити ночами, як сновида.
«А чому горе моїй душі? – думав собі Микола. – Я так гарно вилежуся в шопі на запашному сіні, що аж! А баба все зі своєю нивою на Прицаринку. Правду говорив старий Поляк, що такого родючого грунту, як на Солянім, нема ні в Берегані. Дивись, осінню в кого така кукурудза, як у мене? А вона мене ще й сновидою називає...»
Микола не міг намилуватися тією нічною красотою. Ніби все навкруг співало, з Гиджі вітер доносив пахощі лісу і шум гірського потічка, який приколисував його, над горбом Грицкова мерехтіли зірки, нахиляючись до високих сосен, а повний-преповний місяць у своєму сяйві купався в озері, а далі підкотився до шопи і почав пестити Миколине обличчя, гратися з його чорними кучерями, лоскотати, шептати на вухо чарівну пісню, манити до себе в гості.
Микола піднявся з верети, яку простелив верх сіна, і почав спускатися драбиною, а далі подався крізь кукурудзу до озера, яке люди вважали проклятим – сховищем для чортів, чорнокнижників та русалок. Дійшовши до озера, крокував далі, заглиблюючись в прозору осяяну сяйвом місяця воду...

Відтоді, більше ніхто ніколи не бачив Миколу Пинтишиного, – пропав чоловік тай годі!

СТАРА РОВЗА

Михайло ТРАЙСТА

.

СТАРА РОВЗА
.

«Господи мій милостивий, царю небесний, відверни від мене все лихо і змилуйся наді мною, грішницею! Богородице діво мати... – шепотіла, перелякано пересохлими губами стара Ровза, яка не могла розтолкувати собі чи той дощ, який відчайдушно барабанив по підвіконнику, розбудив її, чи той страшний сон, який неперестанно мучить її? «Ну і чого йому треба від мене? Хіба я перша, чи послідня?.. Вже скільки, Боже прости мені, колінкувати та відмолювати той гріх, скільки мені ті дороги топтати то до Біксадського, тодо Бирсанського монастирів, коли вже він залишить мене в спокою?.. Та ж я вже висповідала всю свою душу і перед священиками, і перед іконами, і перед Господом, а він щоночі мені сниться та все сниться. Стоїть і дивиться на мене, пече душу своїм диявольським поглядом і мовчить, мовчить, як камінь. Бодай би слово пустив, вилаяв, побив, то відразу б легше на душі, але ні, він мовчить, мовчить як в той вечір, коли фельдшер... Хіба він не міг тоді мене побити, ребра поламати, як це роблять інші мужчини?.. Так важко йому було плюнути мені в лице, обізвати курвою, покулачити?... Але він мовчки обернувся і вийшов. Як прийшов, так і відійшов, ніхто й не відав, що був вдома, а після трьох тижнів його привезли з Борші в труні. Чи бутуґ його розчавив, чи сам кинувся перед нього?.. Хіба я його не любила? Ой, любила, страшено любила! А він приходив додому рідко, і то на день на два, а фельдшер залицявся до мене, що мені було робити, хіба тілові накажеш? А я душею тільки його... Бог мені за свідка! А він мовчить, мовчить, як камінь...»

НІ СМЕРТЬ ВЖЕ НЕ ТО!...

Михайло ТРАЙСТА.

.

НІ СМЕРТЬ ВЖЕ НЕ ТО!...

.
«Ні, смерть вже не то? що колись... – зітхнув з досадою старий Григорій. – І не говоріть мені пустих небилиць! Хіба оцей ціркуш*, що тепер витворяють? то похорон, та де?.. Ось, минулого тижня відійшов собі на той світ Грицько Костишин, господар на все село, царство йому небесне! Лежить собі байдужий на столі, а рідня кидається то сюди, то туди, така метушня, нібито їм хтось хату підпалив – всі побігли до Сиготу! Дочки одяг купувати, сини труну та хреста, стара всяку всячину для комашні, а Грицько собі лежить самісінький на столі, як пророк Мойсей в Аравійській пустелі. Ну і накупували! Зодягли бідного Грицька, як директора з Бичкова, в нейлонову сорочку, чорний анцуґ, шию підперезали якоюсь ганчіркою, взули в картонові топанки, якби то недайбоже, Грицько зиркнув оком в дзеркало то намагався б сам собі руку поцілувати, думаючи, що якийсь пан перед ним. А копиршув***... та хіба то копиршув?... Дайте мені спокій, – одне барахло! Пусті ошурки, після двох зим ні сліду з нього. А хрест залізний з цівки, щоб вив, як вовча, коли вітер завіє. А їм що до того? Лиш би позбутися мерця з хати. Накрили його нейлоновим фіранком, гепнули на машину, як на показ, і туда тобі, Грицю, дорога! Еге, колись то люди шанували смерть! Приготовлялись до неї, як до весілля. Ось в мене, слава Богу! І бав’янка, і сардак, і гачі, і верета вишивана... все нове-новісеньке лежить в скрини, як поставила моя Василина, так і стоїть, Господи прийми її душу в Твоє царство! А постоли... з свинячої шкури, ще Іван Кушнір зморщив, хай буде йому земля пухом! Про копиршу й не говоріть! З дубових дощок, так приємно, що не належав би ся в нім. Ще Василь Тончі змайстрував, вічний йому упокій! «Такий, – каже, – вам, Григорію копиршу змайструю, що і через сто років будете мені дякувати». І хреста дубового витесав. Чистий спокій, помирай собі хоч зараз і нікому не треба шибитася, щоб похоронити. Тілько щоб не на машині, а волами. Возом, та я вже це їм наказав, вони знають, бо інакше я б їх з того світу... Якби, не дай Господи, мене хоронили ось так, як Грицька... То до біса б мені такого похорону! Я б рукою махнув на смерть! Але в мене слава Богу... ».

*ціркуш – цирк.
**комашня – поминки.
***копиршу – труна.
****Бав’янка – бавовняна сорочка.