СНОВИДА

Михайло ТРАЙСТА

СНОВИДА

Микола Пинтишин вже два тижні як не спав в хаті біля жінки, а мусів щоночі ходити в Соляне відганяти диких rf,fysd, які внадились в його ниву з кукурудзою.
– Горе твоїй душі, чоловіче! – бідкалася Анна щовечора, коли вирушав з дому. – На гірку долю ти посіяв кукурудзу на Солянім, коли в нас така довга нива, як день у Петрівку в Прицаринку і свині дикі не доходять, тепер мусиш блудити ночами, як сновида.
«А чому горе моїй душі? – думав собі Микола. – Я так гарно вилежуся в шопі на запашному сіні, що аж! А баба все зі своєю нивою на Прицаринку. Правду говорив старий Поляк, що такого родючого грунту, як на Солянім, нема ні в Берегані. Дивись, осінню в кого така кукурудза, як у мене? А вона мене ще й сновидою називає...»
Микола не міг намилуватися тією нічною красотою. Ніби все навкруг співало, з Гиджі вітер доносив пахощі лісу і шум гірського потічка, який приколисував його, над горбом Грицкова мерехтіли зірки, нахиляючись до високих сосен, а повний-преповний місяць у своєму сяйві купався в озері, а далі підкотився до шопи і почав пестити Миколине обличчя, гратися з його чорними кучерями, лоскотати, шептати на вухо чарівну пісню, манити до себе в гості.
Микола піднявся з верети, яку простелив верх сіна, і почав спускатися драбиною, а далі подався крізь кукурудзу до озера, яке люди вважали проклятим – сховищем для чортів, чорнокнижників та русалок. Дійшовши до озера, крокував далі, заглиблюючись в прозору осяяну сяйвом місяця воду...

Відтоді, більше ніхто ніколи не бачив Миколу Пинтишиного, – пропав чоловік тай годі!